70 років тому, 1 серпня 1944-го о 17 годині вибухнуло Варшавське повстання. Це була найбільша акція польської Армії Крайової (АК), а також найбільша збройна акція руху опору в окупованій Європі.
варшавське повстання мало тривати 2-3 дні й закінчитись, як у Парижі, Афінах чи Празі – вступом до столиці країни військ антигітлерівської коаліції (для Варшави – радянських), які би застали там «готове» правління та національні збройні сили. Але не так сталося, як гадалось. Повстання після 63 днів затятих боїв закінчилося капітуляцією.
Польський еміґраційний уряд у Лондоні не втрачав ілюзій, що саме йому доведеться керувати повоєнною Польщею. Для цього треба було продемонструвати «волю до боротьби з німцями». Лондонському урядові вдалось створити підпільну Армію Крайову (АК), до якої було залучено кількасот людей. Збиралось озброєння, вишколювались у підпіллі військові кадри, щоб у відповідний момент здійснити повстання проти окупантів.
Спочатку планувалося всепольське повстання. Згодом був ухвалений план «Буря» – повстання на окремих територіях безпосередньо перед приходом радянських військ. Цей план був реалізований навесні 1944-го на Волині, а в липні – у Вільнюсі, Львові та деяких менших містах Галичини. Після того, як ці міста займали радянські війська, вояків АК роззброювали, і багато з них опинилось в радянських концтаборах.
Але цей досвід не зупинив провід АК, який замислив антинімецьке повстання у Варшаві. Командування АК не було до кінця впевненим щодо доцільності проведення акції «Буря» у Варшаві, тим більше важко було визначити відповідний момент початку збройного виступу. Наступ радянських військ влітку 1944 року в Білорусі, Литві та Західній Україні посунув за кілька тижнів лінію фронту від Дніпра до Вісли. Водночас американці та британці успішно висадилися в Нормандії і поступово опановували терени Франції. У надрах командування вермахту визрівав план антигітлерівського перевороту, втілений у спробу замаху на фюрера 20 липня 1944 року. Здавалось, що ще кілька тижнів – і німці здадуть Берлін.
Наприкінці липня розпочалась гарячкова евакуація німецьких владних структур із Варшави. Населення міста бойкотувало німецькі накази виходу 100 тисяч людей до робіт з будови укріплень довкола міста. Відсутність німецьких репресій за непослух було трактовано як вияв слабкості гітлерівців.
Попри застереження кур’єра лондонського уряду Яна Новака-Єзьоранського, що західні союзники не сприйматимуть поважно повстання в столиці Польщі, трактуючи його як «бурю в склянці води», делеґат еміґраційного уряду в країні Ян Станіслав Янковський віддав головному коменданту АК генералу Тадеушу Бур-Коморовському формальний наказ почати повстання.
31 липня 1944 року на нараді головного командування АК у Варшаві було повідомлено, що радянські танки вже з’явились на околицях міста, а німці евакуюють свої установи. Командувач АК генерал Бур-Коморовський дійшов висновку, що німці під Варшавою вже розбиті росіянами, і призначив повстання на 1 серпня. Того ж дня у Москві нарком іноземних справ СРСР Вячеслав Молотов зустрічався з прем’єром лондонського уряду Станіславом Міколайчиком, який нічого не повідомив про підготовку повстання у Варшаві.
Радянські війська наприкінці липня 1944 року вийшли до Вісли та захопили на ній декілька плацдармів. Сталін був би не проти, щоби «з маршу» зайняти Варшаву і перевести туди створений у Москві прорадянський уряд (Польський Комітет Національного Визволення). Адже Варшава краще пасувала для столиці майбутньої 17-ї республіки СРСР, ніж Люблін. Але вже 18 серпня цей уряд проголосив Люблін тимчасовою столицею Польщі. Стало зрозумілим, що Сталін не хоче воювати за Варшаву для лондонського уряду.
Хоча спочатку війська І Білоруського фронту під командою генерала Костянтина Рокосовського, поляка за походженням, намагались з ходу увірватись до Варшави, захопити мости через Віслу та створити плацдарм на її правому березі. 31 липня радянські танки з автоматниками справді підійшли до містечок Отвоцька та Радзиміна (близько 20 км від Варшави). Але тут 2-а танкова армія І Білоруського фронту зустріла рішучий опір німецьких танкових військ (зокрема дивізій СС «Вікінг» і «Герман Ґеринґ»). Тож радянським частинам було наказано перейти до оборони з 1 серпня 1944 року.
Англійський історик Еріксон вважає, що
«взяття Варшави вимагало повномасштабної наступальної операції тоді, коли армії правого флангу Рокосовського, що перебували майже на межі своїх фізичних можливостей, виконуючи накази Ставки вийти до ріки Нарев, рухалися у протилежному від Варшави напрямку».
Після кількагодинної мобілізації 40 тисяч бійців Варшавської округи АК (лише кожен десятий із них мав гвинтівку, автомат чи бодай пістолет) біля 17-ї (година «W») 1 серпня розпочали акцію з опанування міста. Перша атака закінчилась на загал невдало. Повстанцям не вдалось захопити жодного з ключових об’єктів міста (мости через Віслу, вокзали, летовища, німецькі штаби, касарні, склади озброєння й амуніції). Командування АК у ніч проти 2 серпня трактувало перебіг першого дня повстання як крах своїх планів і навіть розважувало можливість припинення бойових дій. Частина підрозділів повстанців покинула місто та перейшла в довколишні ліси.
Проте в наступні дні повстанці опанували більшість територій правобережної Варшави, а населення столиці з ентузіазмом підтримало їх, надихаючи на продовження збройної боротьби. До АК приєднались інші збройні формування – від комуністичної Армії Людової до скрайньо націоналістичних Національних Збройних Сил (NSZ). Але слабке озброєння, нестача боєприпасів обмежували бойові можливості повстання, яке зводилось до героїчної оборони окремих дільниць Варшави.
Німці, хоч і залишили повстанцям значну частину міста, проте сконцентрували свої сили в ключових, зручних для оборони об’єктах і районах та, підтягнувши підкріплення, почали поступово вибивати повстанців із захоплених ними теренів. Одна за одною захоплювались дільниці міста: Охота, Воля, Старе Місто, Привіслє, Мокотув, Жолібож. В першу чергу їм вдалось відтіснити польські сили від Вісли, щоби перервати можливі контакти з радянськими військами. Німецькі акції вирізнялись жорстокістю, гітлерівці не щадили ні самої Варшави, ні її мешканців.
Спочатку з повстанцями воювали розрізнені частини німецьких військ. 9 серпня їх об’єднали в окремий корпус під командою оберґрупенфюрера СС фон дем Баха. В її складі, зокрема, було кілька формувань «Русской Освободительной Народной Армии» (РОНА), серед них – бригада Камінського. Поляки чомусь вважали їх українцями. До міфу про придушення повстання українцями багато поважних польських істориків додавали участь у боях в перших числах серпня дивізії СС «Галичина», що є абсурдом, бо рештки дивізії перебували тоді в Закарпатті.
Разом із тим у серпні та вересні 1944-го Варшава стала для німців дослідним полігоном для випробування нових видів зброї. Хоч з можливістю вибуху повстання німці рахувались ще від 1942 року, вони були заскочені масштабом і затятістю боїв на вулицях міста, де звичайні види зброї, такі, як танки, артилерія чи авіація не завжди давали сподівані результати перед слабо озброєними повстанцями, найпотужнішою зброєю яких були гранати.
У Варшаві німці вперше використовували такі нетрадиційні на той час засоби боротьби, як машини, начинені вибухівкою, що вибухала за радіосигналом, коли такий «трофей» оточували повстанці. Спеціальні танкетки «Голіаф», керовані через дистанційні пристрої підходили під укріплення чи барикади та вибухали, спричинюючи значні руйнування та втрати. Вперше у Варшаві випробувано надважкий танк Sturmtiger, вагою 70 тон з гарматою калібром 380 мм. Вага стрільна становила 345 кг. Після успішних випробувань прототипу у Варшаві німці до кінця війни збудували ще 20 таких машин. Для обстрілу міста використовували також гігантську гармату (мортиру) Karl (калібр 600 мм, вага стрільна 1500 кг).
3 серпня прем’єр Міколайчик зустрівся у Кремлі зі Сталіним і попросив «допомогти нашим частинам, що борються у Варшаві», на що одержав відповідь: «Я віддам необхідні накази». Також Миколайчик знову вимагав повернення Польщі Львова і Вільнюса, хоча ця справа була негативно вирішена ще в Тегерані 1943 року.
Та 22 серпня Москва відмовилася співпрацювати з лондонським польським урядом, схильним, на її думку, до авантюр. Фронт на Віслі завмер аж до січня 1945 року.
25 серпня Черчилль просив Сталіна допомогти Варшаві та не отримав відповіді. Тоді він звернувся до президента США Рузвельта з пропозицією послати до Варшави літаки з приземленням на території, контрольованій радянськими військами. Але Рузвельт не був готовий до таких дій. Якраз тоді відбувалися переговори про майбутню допомогу СРСР американцям на Далекому Сході. «Я не вважаю відповідним інтересам ведення цієї війни, маючи на увазі її довгострокову перспективу, приєднатися до пропонованого Вами послання дядькові Джо», – так заявив Рузвельт Черчиллю і відмовився звернутись до Сталіна.
Англійцям вдавалося скидати з літаків деякі припаси на райони Варшави, якими ще володіли повстанці. Проте базові летовища для таких польотів містились надто далеко, на півдні Італії. Тому повітряна допомога була обмеженою. Лише з 9 вересня Сталін згодився надсилати допомогу повстанцям Варшави з повітря і дозволив західним літакам сідати на радянські аеродроми. 18 вересня 107 американських бомбардувальників скинули вантаж над Варшавою і приземлилися в Полтаві.
Ще на початку серпня радянські війська зупинили свій наступ на передмістях Варшави і на деяких ділянках навіть відійшли на схід. Сталін не бажав створювати собі проблеми з непідлеглою йому польською політичною та військовою силою і так, як у вересні 1939 року, чекав, щоби німці самі зробили «чорну роботу».
Проте повстання затягнулось, і треба було щось робити. Щоби не зіпсувати свій імідж перед західними союзниками, а, можливо, більше для того, щоби послабити у взаємній боротьбі німців і поляків, радянські війська в середині вересня стали навіть скидати для повстанців озброєння та боєприпаси з літаків. Але це робилось виключно «для галочки» та з істинно московською недбалістю. Зброю скидали з літаків без парашутів, так що більшість з неї псувалась і не була придатна до вжитку.
«10 вересня, після шести тижнів страждань і випробовувань поляків, Кремль, очевидно, змінив свою тактику. В другій половині цього дня снаряди радянських гармат почали падати на східні околиці Варшави, і радянські літаки знову з’явилися над містом. Польські комуністичні війська, виконуючи радянські накази, пробилися на околицю столиці. З 14 вересня радянські військово-повітряні сили почали скидати припаси, але розкривалися не всі парашути, і багато контейнерів розбилися… Наступного дня росіяни зайняли передмістя Прагу, але далі не пішли. Вони хотіли, щоб некомуністичні поляки були цілком знищені, хоча підтримували думку, начебто вони йдуть їм на допомогу. Водночас німці продовжували ліквідацію польських пунктів опору у всьому місті», – писав Вінстон Черчилль у своїх мемуарах.
Лише 10-14 вересня радянські війська І Білоруського фронту зайняли лівобережну частину Варшави – Прагу, яку німці майже не обороняли, маючи у себе за спиною бунтівне місто. За кілька днів пізніше кілька підрозділів прорадянської 1-ї польської армії, якою командував генерал Берлінґ, пробували переправитись через Віслу на допомогу повстанцям. У районі Чернякова їм вдалось навіть з’єднатися з відділами АК. Але цей десант був скинутий німцями за Віслу. Надалі спроб форсувати Віслу не було аж до січня 1945 року.
2 жовтня 1944-го капітулював останній осередок польського опору – Середмістя. Зброю склало понад 15 тис. повстанців, які потрапили до німецького полону. Лише небагатьом вдалось прорватись з міста. У боях загинуло близько 16 тисяч повстанців, здебільшого молодих людей, 20 тисяч було поранено. Від бомбардувань і артобстрілів, внаслідок гітлерівського терору та від пожеж, голоду, ран і хвороб загинуло близько 180 тисяч цивільних варшав’ян. Решту населення міста німці вивезли зі столиці, нищення якої продовжили аж до приходу радянських військ 17 січня 1945 року.
Капітуляція генерала Бура-Коморовського (2 жовтня 1944 р.)
Німецькі втрати були значно меншими і оцінюються числом 10 тисяч загиблих і поранених. Хоча деякі частини, що брали участь у придушенні повстання, втратили в запеклих боях понад половину особового складу.
Донині в Польщі тривають дискусії щодо доцільності Варшавського повстання. Його противники вказують на величезні втрати, що виявилися марними. Його апологети стверджують, що цей чин став свідченням прагнення поляків до свободи за будь-яку ціну, і саме це стримало Сталіна перед спокусою перетворити Польщу на сімнадцяту республіку СРСР.
В різні часи в Польщі теж по-різному ставились до традиції АК та Варшавського повстання. На переломі 1940-х і 1950-х, коли тисячі колишніх бійців АК ще перебували у польських та радянських тюрмах і таборах, повстання старалися замовчувати, а якщо про нього згадували, то як про щось неґативне, спричинене діяльністю англо-американського імперіалізму. Комуністична влада навіть офіційно висунула гасло «АК – запльований карлик реакції!». Після «відлиги» 1956 року повстання потрактували як героїчну, але трагічну сторінку історії, прославляючи молодь, що воювала на барикадах, проте критично ставлячись до керівництва АК та до лондонського уряду, що спровадив на Варшаву цю трагедію. Проте аж до 1980-х майже нічого не можна було говорити про акцію «Буря» на «східних кресах». З падінням у Польщі комуністичного режиму традицію повстання стали пов’язувати з боротьбою «Солідарності» у 1980-х, і важко було тоді комусь відважитись на якусь критику діяльності АК.
Тепер на ці речі поляки дивляться більш критично, без зайвої ейфорії, і такий підхід найбільше відповідає об’єктивному висвітленню історичних подій. Дехто вже осмілюється сумніватись у доцільності Варшавського повстання. Хоч і надалі живе легенда про його фатальну необхідність як апогей діяльності сил польського опору. Треба зазначити, що серед поляків вже два століття живе традиція національного повстання, яка періодично матеріалізується у збройний чин – як за часів Тадеуша Костюшка, у 1830, 1846, 1863, 1918-1920, 1944, 1956, 1970, 1980 роках. Більшість із них закінчились поразками, але всі мали шанс на перемогу. Варшавське повстання є одним із елементів цієї традиції.
Переважна більшість поляків вважає, що такі міфи просто необхідні для існування нації. Це поразка, яка стала наслідком переоцінки власних сил і помилкових калькуляцій провідників, проте здобула повагу навіть у ворогів. І поляки не стидаються таких поразок, що стали в кінцевому підсумку перемогою національного духу.
Сучасні офіційні російські історики схвалюють тодішню політику Сталіна. «Уявімо, що Варшавське повстання вдалося, поляки звертаються по допомогу до англійців, десант союзників висаджується не у Франції, а на півночі Польщі, на фланзі німців, і просувається потім на південь уздовж нашого державного кордону…», – пише доктор військових наук, професор, генерал армії Володимир Лобов, завідувач відділу історії воєн і геополітики Інституту загальної історії РАН (газета «Красная звєзда», 3 липня 2004 р.). Генерал-професор чомусь забуває, що союзники висадились у Нормандії ще в червні 1944 року. А як вони могли би здійснити таку операцію в Балтійському морі? Хіба що на мапі чи у віртуальній грі.
Багато істориків вважають, що Варшавське повстання було трагічною помилкою лондонського еміграційного уряду та командування АК. Бо тоді поляки нічого не змогли змінити, тож треба було зберегти життя тисяч людей і запобігти руйнуванню столиці.
У такий спосіб можна зарахувати до трагічних помилок і боротьбу Української Повстанської Армії, яка теж не мала перспектив на успіх у 1940-1950-х роках. Але ж без неї не було би незалежної України. Так і без Варшавського повстання Польща, напевне, стала би 17-ю республікою СРСР. Тому жертви у боротьбі за свободу ніколи не є марними.